Розділ двадцять другий




Після півночі стихло у Вербіжі гупання бубна, весільні гості, певне, почали вже розходитися. Галайкання підхмелених бояр, дружбів та дружок лунало по всій околиці й будило собак: хтось надто розохочений дражнив їх, вони люто гарчали, й той гавкіт навіяв на Олеся гіркий спогад.

...Полярної ночі крізь розшалілу заметіль із шахти «Капітальна» повільно просувалася колона каторжан. Пронизлива стужа наскрізь прошивала зношені й липкі від вугільної пороші бушлати до голого тіла, й воно гейби вкривалося пекучою льодяною кіркою; в’язням здавалося, що немає такого тепла на світі, яке могло б їх розігріти, вони скільки мали сил — тупотіли й розмахували руками, так рятуватися від холоду було їм дозволено; конвойні безугавно вигукували, ніби той крик і їх зігрівав: «Шаг влєво, шаг вправо — стрєляю без предупреждєнія!»; собаки теж, певне, мерзли, бо люто гарчали, достоту, як цієї ночі роздратовані пси на околиці Вербіжа...

Олесь підвів голову, позирнув на чолопок гори, щоб уздріти на тлі неба, залитого сяйвом місяця, шпилі стародавніх замків і готичних соборів, і тим видивом позбутися навали чорних згадок, та дарма: витончені шпилі зачарованих фортець враз перемінилися у квадратові сторожові вежі, що з усіх боків оточили вершину Воскресінецької гори; прожектори снопами сліпучого світла промацували прямокутну площину, обгороджену високими дувалами з десятьма рядами колючого дроту на гребені; за дувалами прикуцнули до землі, ніби теж закоцюбли на холоді, плоскодахі бараки; чорна колона, оточена конвойними й собаками, просувалася крізь темінь до барачної брами, брама заскрипіла, відчинилася й заковтала сотні чи то й тисячі примар, на людей схожих.

У передчутті барачного тепла й миски теплої баланди відтанув Олесь від холоду, він відрахував у пам’яті ще один відмучений дванадцятигодинний робочий день і, як кожного разу, втішився, що гідно його прожив; прикинув у гадці, скільки ще таких днів попереду — їх довгий ряд губився у безконечності, та знав Олесь, що мусить так само мужньо перетерпіти, щоб колись бодай один раз припасти до землі над Прутом і поцілувати зарінкову жорству. Вірив, що так станеться, й для цього щоденно виковував у собі терплячість і бадьорість. Нині він знову зігріється в тісному людському покоті на верхніх нарах, від когось почує добре слово, до когось віджартується, а в рожевих снах про волю набере нових сил для ще одного тяжкого дня...

До кухонного віконця, з якого рядочком висовгувались алюмінієві миски з гарячою баландою, що швидко на холоді вистигала, товпилися в черзі в’язні, телесувалися, хапали ті миски й голосно сьорбали бурду, добріли й перемовлялися. Олесь дізнався від Петра Гулейчука, який того дня чергував на кухні, цікаву новину. Петро приніс побратимові добавку — миску турнепсової гущі, крадькома всунув до кишені його бушлата скибку хліба й пошепки, щоб не привертати уваги інших в’язнів, повідомив, що до їхнього барака прийшло поповнення — зо двадцять поляків–аковців. Треба вважати, сказав він, щоб не сталося сутичок: ось стоять вони в кінці довгої черги, ще несміливі, проте до нас, бандерівців, насторожені, хай би наша ворожнеча тут закінчилася — москаль примирює нас спільною неволею...

Олесь одним оком позирнув на новачків і тут же відвернувся, щоб не зчепитися бува з чиїмось неприязним поглядом. Аковці вже були одягнуті в куфайчану уніформу, з номерами на кашкетах і рукавах — такі самі, як усі в бараці: не люди, а номери. Може, з цієї причини, відчувши рівноправність з барачними старожилами, один з поляків осмілів, вийшов з черги і боязко, навшпиньках, підійшов до Олеся й Петра, пильно придивляючись то до одного, то до другого.

Олесь відразу впізнав його й навіть не здивувався: номерна каторжанська рівність узвичаїла в’язнів до несподіванок; обидва якусь мить пильно придивлялися й разом примирливо вимовили:

«Олесь...»

«Казьо...»

Після вечері в’язні швидко влягались на нарах, і сказав Олесь до Казя:

«Лягай біля мене, матрац вільний: хлопчисько з Прокурави не витримав, вибіг минулої ночі голий з барака й закостенів на морозі. Дурень...»

Лежали горілиць на матрацах і дивилися в дощану стелю, боячись глянути один на одного, щоб не уздріти в очах давньої ворожнечі. Та за якийсь час їхні очі таки зустрілися, й не побачив Олесь на обличчі Казя пізьми, тільки сіре знеохочення — може, то від переситу колишньою злобою, жадання крові й помсти невість за що; схожу осугу втоми побачив і Казьо на чолі в Олеся. Колишні ворожі почуття не мали тепер ніякого значення, єдиною реальністю, яка чогось ще вартувала, була неволя, що підкорила обидвох.

Олесь дивився на Нусиного брата, такого схожого на неї, й у серці проколювалося до нього співчуття, однак на денці душі ще озивалася рештка неприязні, спородженої колишньою Казевою ненавистю, яка заподіяла кривду не тільки Олесеві, а й усьому українському люду: Олесеві ще хотілося залити Казя задавненою злобою, та враз зчахла вона, спопеліла, бо обидвох їх однаково потоптала доля, й слова ненависті, якби й зродилися, не мали б нині, на табірних нарах, нищівної сили. Й спитав Олесь примирливо:

«Як ти сюди втрапив?»

«Так само, як і ти, — відказав Казьо. — Чей у нас один ворог, і здолав він нас обох у той вигідний для нього час, коли ми чубилися, запаморочені заповзятістю когутів, у смертельному поєдинку й не бачили оскалу хижої лисиці, яка зачаїлася за плотом... Коли генерал Сікорський назвав справжніх винуватців катинської трагедії, Сталін наказав роззброїти Армію Крайову, й вона після загибелі генерала в замовній авіакатастрофі перейшла у підпілля під проводом Станіслава Миколайчика. На чолі Польської Крайової Ради совєти поставили енкаведиста Болеслава Берута, й після нашого невдалого походу на Львів Волинська дивізія АК була оточена, переарештована — нині в московських концтаборах аковців не набагато менше, ніж упівців... Отаке–то, мій сусідо. Та ми ще довго потім, мов одурілі, вирізували одні одних...»

Олесь мовчав, перетравлюючи у свідомості сказане Казьом, згодом промовив скрушно: «Після нашої з тобою бійки у Студентському парку гімназійний педель Штефан Шамрай, мій батько, мовив до твого батька–машиніста Антошка Дзівака: «Наші незгоди почалися з хлоп’ячої бійки, а закінчитися вони можуть великим пролиттям крові». І — як у воду дивився... Ну добре, ви мали свою рацію, воюючи за довоєнні кордони, а ми свою, обстоюючи рідну землю. Але ж кому вона дісталася? — москалеві. Чому ж то ми спільно не спрямували своїх штиків проти відвічного ворога? Ми різалися, а землю сусід забрав... — По хвилині мовчанки Олесь різко повернув голову до Казя й запитав: — Ти брав участь в акції «Буря» в Саргині на Холмщині? Там аковці вирізали до ноги півтори тисячі невинних українців разом з жінками й дітьми... Признайся, ти був там?»

Олесь підвівся на лікті й чекав від Казя відповіді зі страхом, що він признається до людиновбивства, а тоді їхня розмова закінчиться й проляже між ними стара ворожнеча, яка в неволі могла й загаснути.

«Яке це має значення, — відказав Казьо, — був чи не був. Мене там не було, та здійснювали акцію мої однодумці, військові побратими... Але якби я навіть брав у ній участь, то чинив би те саме, що й вони. Жорстокіших законів, ніж воєнні, немає на світі... ну а ти був на Волині, коли упівці мстилися на невинних польських осадниках? Кажеш, що ні. А якби й так — то скажи по правді: як би ти поводився, коли б там опинився?»

«Тихше, Казю, люди сплять... Але я знаю: наші дітей не вбивали».

«О, які добрі! А чи то вельми гуманно вбивати батьків на очах у дітей?»

Запала мовчанка, згодом Казьо проказав спокійно:

«Колись Станіслав Вінценз таке мовив моєму татусеві: «Настане час, коли поляки й українці, як ті однокінні ґазди, які з необхідності стають супружниками, спільно оратимуть парокінкою кожен свою нивку, свято оберігаючи межу...» Як би я хотів, щоб так сталося! Висохла б кров на наших руках».

Казьо знайшов Олесеву руку й легко стиснув його зап’ястя. По хвилині прошепотів:

«Недавно я дізнався, що у Воркуті карається моя сестра Нуся».

Олесь з відчаєм і радістю скрикнув:

«Нуся?!»

Хтось із в’язнів пробурмотів невдоволено: «Замовкніть нарешті, таж завтра в забій!»

Розмова між Олесем і Казьом обірвалася, врешті вони поснули. І, певне, кожен думав перед сном: яка ж то Господня несправедливість, що розсварених товаришів мирить лютий сусід, рівноправно винищуючи їх у Катині, Вінниці, Золочеві, Дем’яновому Лазі й однаково мордуючи в магаданських, колимських та воркутинських концтаборах... Чому то перед миром і злагодою завше має відбутися моторошна рахуба втрат?

...Небо почало сіріти, й щербатий місяць, перемінившись у клубочок туману, розтанув за схилом гори. Світало. Мабуть, вода у плесі стала прозорішою, й риба побачила наживку: поплавець стрімко занурився під воду, потягнувши за собою вудилище, — клювала поважна здобич. Олесь знову став заповзятим рибалкою, він повів вудкою понад плесом, даючи змогу рибині порозкошувати, потім рвучко смикнув її вверх, і на жилці затріпотів, вигинаючись срібними боками, всипаний білими цятками по хребті здоровенний пструг.

Та короткою була втіха від улову: риба щосили тріпнулася, зірвалася з гачка і зникла в зеленій каламуті. Й огорнув Олеся невимовний туск: так само колись зникла єдина найщасливіща за все його життя мить, залишивши в душі пекучу гіркоту від непоправної втрати.

...Вернувшись увечері з роботи в шахті, Олесь не застав у бараці польських в’язнів, їх з якоїсь причини — може, якийсь стукач доніс начальству про нічну приятельську розмову Олеся з Казьом — перевели у табір двадцять дев’ятої шахти, що за двадцять кілометрів від міста. А мав же Олесь запитати в Казя, що він знає про Нусю, в якому ОЛП–і вона перебуває, — і його дійняла безнадійна розпука.

Цілу ніч не спав, сльози змочували подушку, він аж тепер утямив, що нікого в житті, крім Нусі, не кохав, і краще було б, якби не дізнавався, що вона живе й так близько від нього знаходиться, — тепер знову він її втратив і цим разом назавжди.

А перед ранком додумався до ризиковного кроку, за який не минути б йому карцеру: вирішив підкупити начальника конвою Корнєя Лиховідька, який ще мав дрібку Бога в серці, адже випалив уверх з автомата, коли Олесь знеобачки переступив лінію зони. Та яка кара могла б його настигнути, коли б його звинуватили у спробі підкупу начальника конвою — важко було навіть уявити...

Олесь тримав під матрацом папушу тютюну — пахучої мушкательки, яку отримав у посилці ще до того, як батька з матір’ю вивезли до Сибіру. І як не жаль йому було найціннішого для в’язня скарбу, він вибрав момент, коли Лиховідько перед розводом на шахти снідав у своїй каптьорці, подав йому той дорогий товар і складену вчетверо записку й заблагав: «Ви найдобріший, найсправедливіший, гражданін начальник, ви все можете: киньте цей папірець у жіночу колону».

Лиховідько заревів: «Уб’ю, згною, повєшу, как ти смєл с такой просьбой ко мнє обращаться!», проте взяв тютюн і записку.

Відповіді від Нусі не було, й долала Олеся чорна безнадія. А за той час в’язні Воркути пережили смерть Сталіна, розстріл Берії й криваве придушення повстання на десятому ОЛП–і двадцять дев’ятої шахти, а опісля табірні полегші аж до виходу засуджених у неповнолітті каторжан на вільне поселення.

Ще тягнулася щовечора колона із шахти «Капітальної» до барака, і собаки гарчали, і конвойні викрикували «шаг влєво, шаг вправо», та вже не проводили опричники шмонів серед ночі, не замикали на ніч бараків, з вікон зняли грати, й були дозволені зустрічі з рідними.

Одного вересневого надвечір’я, коли колона проходила повз душовий павільйон, Олесь почув жіночий голос: хтось вигукнув його ім’я. Оглянувся й побачив худеньку чорноволосу молоду жінку з блідим, мов цигарковий папірець, личком — і то була Нуся.

...Коли Олесь вийшов з тюрми на вільне поселення, вони з Нусею замешкали в добрих людей, які раніше відбули термін, й жили там разом, поки не отримали дозвіл вернутися на батьківщину.

Нуся згасала від сухот, й Олесь квапився вивезти її з проклятої Богом і людьми землі до рідного Міста. Не встиг...

Й промовила до нього Нуся перед тим, як покинути його назавше:

«Бог послав мені двох мужів, кожен з них віддав мені себе частинку, й моє життя було повним. А себе я розполовинила між вами, і мене не вистачило на довгий вік... Прости мені за Юрка, я вийшла за нього вдовою: хто міг подумати, що ти вибрався живим з тієї масакри у Бригідках... Жила я життям вашим, і дякую Господові за ті окрушини справжнього людського щастя. Юрко був добрий до мене, я за ним плачу, бо любила його. А тебе покохала найвищою любов’ю тієї ночі, коли ми лежали в обіймах на росяній траві у Студентському парку. Й відтоді в думках, а потім у спільному житті з тобою належала лише тобі одному. Забери мене звідси додому, тут холодно, тут замерзне не тільки моє тіло, а й душа...»

Й не стало Нусі. Залишилася лише її подоба, що стоїть нині на підвіконні мого дому поруч з образом її суперниці — вирізьблена у вишневому порубі.



Работы которые могут быть Вам интерессными programma-sanitarno-gigienicheskogo-obsledovaniya-kaptazha-rodnika.html

programma-sbora-materiala-anketa-zapolnennaya-studentom.html

programma-segodnyashnego-klassnogo-chasa.html

programma-sekcij-i-kruglih-stolov.html

programma-seminara-bankovskaya-bezopasnost.html

programma-seminara-praktikuma.html

programma-seminarov-treningov-dlya-upravlencheskih-komand-obrazovatelnih-kompleksov-ll-lyubimova.html

programma-seminarskih-zanyatij.html

programma-serf-priklyucheniya-vo-vladivostoke-na-majskie-2016.html

programma-sfera-zdorovya.html

programma-shkoli-dlya-roditelej-na-uchebnij-god.html

programma-sii-po-vedeniyu-razvedki-v-biznese.html

programma-sistematicheskogo-kursa-russkoj-istorii-klassi-ivvi.html

programma-s-konkursami-na-misticheskuyu-noch.html

programma-sluhovogo-razvitiya.html

programma-sluzheniya.html

programma-snimaet-busi-so-shnurka.html

programma-snizheniya-intensivnosti-kureniya.html

programma-socialnih-i-politicheskih-preobrazovanij.html

programma-socialno-ekonomicheskogo-issledovaniya.html

programma-socialno-ekonomicheskogo-razvitiya.html

© domain.tld 2017. Design by Design by toptodoc.ru


Автор:

Дата:

Каталог: Образовательный документ