Розділ дев'ятнадцятий




Головаті верби над Чорним потоком заступали перед Корнелем Геродотом пожежу в єврейському кварталі, й він бачив лише запалене червоним жаревом небо. Було неймовірно страшно: занурене в темінь вечора Місто освітилося язиками полумені, що відбивали на тлі неба чорну графіку безлистого чепірнатого гілля, яке чомусь не тліло й не розсипалося попелом на снігове місиво. За вербами палахкотіло червоне пекло, в якому згоряли ветхі халупи, Геродот чув, як кришилися й падали долі крокви, накриваючи живих людей, серед яких десь там, напевне, божеволіє з жаху Сальомея.

Вибрався крутим схилом на гімназійне подвір’я, й відкрився перед ним страшний содом, а він стояв укопаний по коліна в землю й зрушитися з місця не міг... Вогонь гоготів над чорною ямою гето, пронизливий лемент вдарявся в чорне небесне склепіння, обпалені люди вибігали з палаючих будинків, вискакували із двоповерхівок крізь вікна й падали від куль шуцманів, які оточили квартал; полум’я освітлювало закривавлені постільні бебехи, під які заповзали перелякані діти; шуцмани обливали бензином уцілілі будинки, полум’я збігало по стінах долі й текло червоними струменями до Чорного потоку, масні міські стоки в його руслі загорялися й пливли вогняною річкою до Воскресінець, загрожуючи селу пожежею.

Геродот непорушно стояв і блудив поглядом від будинку до будинку, що один за одним спалахували; в голові радника зринала лише одна думка: в якому домі гине Сальомея, а може, вогонь не добереться до того місця, де вона заховалася; знав пан Геродот, що життя їй не буде, що загине вона як не нині у вогні, то завтра в Шепарівському лісі, а все одно просив Бога, щоб ця вогненна ніч її обминула...

Завтра він так само, застряглий по коліна в землю, стоятиме біля ратуші, попри яку гнатимуть євреїв до викопаних ям у лісі, і, може, між ними буде Сальомея, може, Бог подарує їй ще дрібку життя... Та чи є той жидівський Єгова на небі? — ні, немає його, коли до останнього вигибає вибраний народ, а для чого, чому, хто міг би це пояснити, таж нікому ці побиті страхом люди не загрожують; Німеччина війну програє, її вже ніхто не врятує, вона мертва — однак її труп ще сочиться смердючою сукровицею, що сіє смерть, мов пандемія чуми, яка шаліє доти, поки сама не спалиться у власній отруті.

Усі завойовники однакові, — думав Геродот. — Приходять із визволительськими гаслами, а здихають у солоді садизму. Хіба совєтські визволителі не входили на завойовані території так само помпезно й урочисто, як і німці в перші дні війни, а втікали, мов боягузливі тхори, залишаючи по тюрмах гекатомби трупів; такий самий слід залишають і шваби — видно, так мусить бути: диявол відбиває на землі нестертий знак для того, щоб людство пам’ятало, до чого може довести світ сваволя озброєних орд.

Червона ніч згасла перед ранком, а вполудне рушили попри ратушу одна за одною чорні валки решток єврейського люду. Їх, викрикуючи й погрожуючи зброєю, підганяли шуцмани, хоч знедолені вже їх не боялися і йшли покірно — все одно із Шепарівського лісу ніхто не вернеться, й жидівські орднунгполіцаї, які зрадили своїх братів за подарований їм для життя шматок часу, теж не вернуться цього разу в гето — їхній час закінчується в ганьбі...

Корнель Геродот пропускав повз себе чорні тлуми приречених, вдивлявся у кожне обличчя із тремкою надією побачити її: радникові здалося, що в його пам’яті стерся образ Сальомеї — і як йому без нього дійти до кінця своєї дороги?

Дивно було Геродотові, що з валки гнаних на смерть євреїв не вихоплюються ні крики, ні плачі, ні зойки — йшли вони впокорено, ніби вже неживі, — а може, смерть приходить до засуджених швидше від пострілів?

Шуцмани теж перестали гарчати, ряди орднунгполіцаїв, що з обох боків супроводжували колони, рунталися й губилися в юрбі — їхня служба закінчувалася. Тільки малі діти на руках спазматично оповивали шиї матерів, ховали голівки у лахміттях, а пулькаті білі очі бездумно визирали на світ у подиві від того, що він залишається десь там, позаду, й більше їм не належить...

Обличчя страждальців були однакові, затягнуті масками тупої байдужості до всього, що діється довкола, й тінилося на них нерозуміння, за що вони мають зазнати найсуворішої кари, адже ніякої вини за собою не відчували — тільки усвідомлення, що жид сьогодні чомусь не має права на життя, й такої несправедливості ніяк не могли збагнути люди, яких гнали у Шепарівський ліс до квадратових ям.

Та ось у третій чи вже в десятій колоні, що текла брудною течією від вулички Реймонта до ратуші, Геродот побачив живе, до болю знайоме обличчя, яке нагадувало йому образ коханої Сальомеї, проте ним уже не було: поневірка і страх визолили до жовтизни її смагляве обличчя, а очі, які колись обпікали його пекучими сніпками зелених променів, стали, як у всіх, безбарвними й блідими; розплетене волосся спадало каштановою зливою на груди; обличчя жінка звела до неба, й нікого вона не бачила, лише Бога, від якого ще чекала порятунку.

Сальомея вела під руку старого батька, колись найзаможнішого в Місті підприємця — нині останнього злидаря; за її плече трималася, ледве переставляючи ноги, стара жінка, певне, її мати, за нею плелися дві молоді єврейки — була то сім’я багатіїв Фойєрштайнів, яку вже ніхто не міг повернути навіть до найскромнішого життя.

Геродот ступив два кроки з тротуару до чорної колони, щоб ближче приглянутися й переконатися, що то таки Сальомея; для чого так зробив, не усвідомлював, чей не міг її вивести з колони. Однак ступив ще один нерішучий крок, та зупинили його не шуцмани, які йшли з автоматами напереваги позаду валки, і не орднунгполіцаї, а приречені на смерть євреї, які й цієї миті не могли йому пробачити, що він забрав від них найвродливішу панну, а сам — іншої віри, іншого роду, іншої історії — залишається в безпеці й тією безпекою розпоряджається, як хоче; він, християнин, має волю, а в юдеїв її відібрали, — наша доля інша, мова інша, і чужий ти нам, трафний, ти не маєш права навіть умерти разом з нами...

Відштовхнутий на тротуар, пан Корнель дивився, як біля пам’ятника Шевченкові зникає за поворотом остання колона смертників, а з нею і Сальомея, яка відтепер належатиме не йому, а Єгові, який вибрав собі єврейський народ для того, щоб мучити його в неволях і, немов праведного Йова, випробовувати голодом, хворобами, бідністю, страхом та зневагами й упевнюватися, що він завше зостається вірний Господнім заповітам...

Геродот намагався збагнути, чому євреї не хотіли впустити його в колону смертників, адже українська доля така схожа з єврейською. Чого не можуть йому простити жиди — певне, не тільки того, що він вирвав із їхнього квітника найрозкішнішу ружу, а що його предки відібрали від них найвидатнішого пророка, який був боголюдиною...

Пан Корнель непорушно стояв навіть тоді, коли з Шепарівського лісу долинуло торохкотіння кулеметів. Знав уже, що Сальомеї більше немає на світі, лише образ її шаленої вроди залишився навічно в пам’яті, — і не знати скільки часу простояв би він тут, та враз відчув дотик теплої, аж гейби співчутливої долоні до своїх закладених за спину рук. Рвучко повернувся, ніби вихопився з лабет смерті, що нависла над його головою градовою брилою, готовою роздавити й не залишити найменшого по ньому сліду, та розтав, розтопився той льодовий камінь від теплого й сумного погляду жінки, яка стояла перед ним і не випускала зі своєї долоні його руки.

Була це Ірина Вільде — єдина в Місті людина, яка посправжньому оцінила красу і гідність Сальомеї.

«Вам тяжко, пане меценасе, — сказала Вільде, і з її очей пломеніло не так співчуття, як солідарність покривдженого з покривдженим. — Візьміть себе в руки. Я зуміла так зробити: мого чоловіка Євгена, яремчанського лісничого, гестапівці розстріляли в улоговині поблизу Дори як заложника. Та життя, як бачите, завжди сильніше за смерть».

«Ви сильна жінка, добродійко, а я такої сили в собі не відчуваю й не знаю, як далі жити...» — прошелестів голос радника.

«Просто — жити...»

«Але ж Михайло Теліга не міг уявити собі життя без Олени і пішов з нею на смерть... Чому я не прорвався до Сальомеї, незважаючи на опір її родаків?.. Я завжди оглядався, шукаючи слідів добра, яке зумів людям зробити, а нині, оглянувшись, побачив лише страшну кривду, яку завдав найдорожчій людині... В який спосіб випросити в неї вибачення?»

«Не картайте себе. Навіть якби ви були найсміливішим лицарем, то не змогли б прорватися до спільної з євреями могили. Там для таких, як ви, місця немає. Між Михайлом і Оленою не існувало межі, а між вами з Сальомеєю пролягла смуга, позначена кров’ю Месії. Її не вільно переступати ні вам, ні їй...»

І вони мовчки пішли в бік Кляштору, щоб там розстатися, може, й назавше.

...Впала в очах Олеся корона з чола королеви, коли вона, Москалівна, супроводжуючи свій волонтерський крок не властивим жінці войовничим жестом римського легіонера, записалася до табору медсестер дивізії «Галичина» — і на її місце проступив із сутінку забуття образ чорноокої кучерявої дівчини, з якою він колись провів незабутній матуральний вечір у Міській музичній школі.

Над чорною ямою гето ще курилися ядучі дими й проникали згарним духом крізь провулки до найглибших закутин Міста, згірчуючи й без того гіркий настрій городян, котрих стало на третину менше.

Нічний лемент людей, які живцем гинули у вогні, не переставав звучати в пам’яті містян, ще глушили слух скорострільні черги, що долунювали з Шепарівського лісу; перестрашений люд ховався по домівках, спорожнілими міськими магістралями гуляли бездомні собаки — й Олесь вибрався з патоки липкого страху, який ущерть затопив усе Місто, на безлюдні зарінки над Прутом. Не привітався з паном Геродотом, який ще не вилабудався із твані безнадійної печалі — стояв на ганку свого будинку й нікого й нічого довкруж себе не бачив і не чув; проминув і машиніста Антошка Дзівака, який ніби приріс ліктями до парканного дашка, не перестаючи виглядати своїх дітей.

А їх, близнят Емілії й Антошка, Олесь як ніколи раніше виразно уздрів тепер: Казя, розлюченого на свою долю за те, що вгараздила його у змішану польсько–українську сім’ю й примусила молитися двом богам, а він не бажав роздвоєння, вибрав одного і мстився на тих, які сповідували іншого Бога; сповнений ненависті його погляд проймав Олеся й цієї миті, як він минав галявину серед верболозів, де колись мало не зазнав смерті з рук Казя; і теплим леготом повіяло в його душі, коли згадав Нусю Дзіваківну, яка його врятувала...

А там далі, а далі — росяна левада, і вони обоє з Нусею, змучені цілонічним вальсуванням і запалені, мов смолоскипом, жагою любові, падають у росу й обоє чекають гарячого спалаху й жаліють водночас одне одного — в цю мить солодких згадок Олесь втямлює, що не панна Москалівна з піднебесних мрій, а земна Нуся була його першим коханням...

І вже немає їх обох, розгубилися в розбурханому світі, й він теж загубився у своїх тарапатах, а вийти воїном на відкриту дорогу ще не має ні сил, ані рішучості.

Й забрів Олесь на Торговицю — там тепер збиралися люди не для торгів, а ділитися своїм страхом і бажанням почути бодай якесь провістя — добре чи лихе.

Й побачив він, як біля пивної ятки вискочив на бочку кустратий чоловік з блудними від перепою очима й глаголив голосно, щоб його всі почули і запам’ятали, що говорить Гаврилко з Каштанового провулка.

«Не скнійте, люди, роздрухайтесь, — горланив він, — підійшла вже черга і до нас, хіба ви не читали розклеєних на телеграфних стовпах червоних плакатів із списками засуджених до розстрілу заложників: за диверсію, за одного вбитого німця гестапівці розстрілюють на жидівському окопищі тридцятьох наших братів, а ви ходите сумирно й своєї черги чекаєте, мов ті барани на бойні!»

Та враз Гаврилко, забачивши якусь небезпеку, замовк і здимів у юрбі, але його слова застрягли в Олесевій пам’яті — застерігали й соромили. Він вийшов з Торговиці в Місто й таки побачив на телеграфних стовпах списки скараних заложників... А Місто, змертвіле від видива розправ над євреями, враз ожило, ніби розбуджене криком Гаврилка. Люд валив до Ринку, зупинявся, розбігався, бездумно крутився, немов тріски у вирі, — щось несподіване й страшне відбувалося на Ринку, й Олесь побачив...

Біля палів, убитих в землю, стояли прив’язані до них шнурами з десяток хлопців — люди шепталися, що то баудінсти, які вкинули залізну штабу в каменедробарку й вона поламалася... Два гестапівці спокійно, ніби в парку на променадах, підступали по черзі до кожного парубка й залпом стріляли йому в обличчя. Закам’янілі від жаху хлопці мовчали, тільки один, останній, закричав: «Я не винен!», але й він осунувся долі.

Довго стояв занімілий Олесь, та враз, ніби хтось штовхнув його у спину, квапно подався до церкви Святого Михаїла, увійшов, не спитавши дозволу, до захристія, де старенький прелат Русин сповняв проскомідію перед Літургією.

«Що скажеш, сину?» — спитав прелат.

«Пан Геродот мені порадив...»

«Добре. Мовчи... Ти зрозумів, що й тобі уже випав жереб?»

«Так».

«То зголосися до отця Чемеринського в Уторопах».

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Розділ двадцятий

Над Каштановим провулком висіла глуха тиша, й Олесь не міг узвичаїтися до неї. Вона давно вже тут запанувала, проте аж нині він відчув, як дійняла вона його нестерпною осамотненістю. Світ довкруж знелюднів, спорожнів, навіть його рідне подвір’я, з якого Гаврилко забрав коряжні потвори, зчужіло. Стояв посеред двору безпорадний, ніби ту тишу відчув уперше.

А колись вибігали на середину дороги панна Ганя і пані Аделя на пльотки; вранці розпачливим позіханням будив квартал Гаврилко, а потім, промочивши горло у кнайпі пані Малгосі, галайкав на всю Торговицю, лаючи президента, який обдурює народ і вроздріб та оптом розпродує державу. Гаврилко докоряв самому Господові за те, що й досі не спослав для людей добра, та нині, видно, заглагоїв горілкою свою пізьму й замовк, колись квапився на службу до гімназії педель Штефан Січкарня й лякав учнів калатанням по залізній штабі, — й пропали вони з Фросиною десь аж у Казахстані; на Скупневича давно вже не стоїть, спершись на ворота, машиніст Антошко Дзівак, який протягом довгих років виглядав своїх дітей — він з Емілією теж загубився в Сибірах; у будинку професора Тарновецького живуть чужі люди, й сюди щодня перед вечером приходить незнайома жінка в чорному капелюшку з густою вуаллю на обличчі, сідає на лавочку біля паркана й сидить там, поки не стемніє, а тоді йде в бік Крупникового млина, роздивляючись по боках, ніби хоче собі щось пригадати, приглядається до зустрічних людей і зникає за поворотом вулиці Сєнкевича, а на другий день приходить знову...

Олесеві байдуже до неї, хоч її сновигання ніби підсилює мертвотність провулка, та причину своєї цілковитої осамотненості він аж нині згадав: уже кілька днів не бачить на ґанку сусіднього дому пана Геродота — може, поїхав до Львова, де живуть його родичі, але чому нічого йому не сказав й чому так довго не вертається, для Олеся ж без нього світ — пусткою...

Втім, у хвилину безпросвітної нудьги впали Олесеві в очі два поруби — черешневий і липовий, які він відклав під повітку, коли пан Корнель заохотив його вирізьбити з них людську красу. Й цієї миті просвітила Олеся думка, кого він хотів би зобразити в дереві. В уяві вирисувались дві жіночі голівки: одна кучерява, смаглява, із затаєною в очах упертістю й водночас — дівочою замріяністю, її повні губи готові були кожної миті розтулитися й вимовити слова любові другові або смертний вирок ворогові — такою звабливою, готовою до кохання, а теж відчайдушного чину амазонки запам’яталася йому дружина Нуся, яку він навіки залишив у гіперборейському краю й узяв від неї з собою на решту своєї дороги лише її стогін, що вихопився із зболеної душі, яка вже віддалялася від земних тіснин до свободи в небесних чертогах: «Забери мене хоч мертву додому, в цій холодній землі закостеніє моя душа»... Та не зміг Олесь виконати її прохання.

А з липового порубу вилущувалося ангельське обличчя білої пані з медовим волоссям, якій сам Господь не велів бодай краєчком душі торкнутися до життєвих буднів, створивши її лише для радості, світла й кохання, однак доля немов із заздрості до небувалої вроди занурила красуню у вир тяжких терпінь...

Цілий день вирізьблював Олесь долітцем побачені в уяві дорогі обличчя, а коли голівки жінок глянули на нього, немов живі, він поставив їх на підвіконня й, бажаючи звільнитися від довколишньої гнітючої тиші, почав збиратися на нічну риболовлю до плеса, утвореного бурхливою Пістинькою, яка, обігнувши Воскресінецьку гору, вливалася до Пруту. Там він цілу ніч пробуде в товаристві людей, з якими пройшов спорий шмат життя: нехай хоч у пам’яті оживуть вони, якщо немає їх уже на світі.

...Поплавець тихо гуляв по заводі, інколи стрімко занурювався під воду — то верховодка пробувала наживку на нюх і не клювала. Та Олесеві було байдуже: з Воскресінецької гори спливав прохолодний легіт, несучи із собою скрадливі вечірні звуки. То зашерехкотить у гніздечку сонна пташка, заколисуючи тихим цокотінням своїх жовтодзьобиків, то в ліщинових кущах, де лисячі нори, заскімлить голодна лисиця й зачаїться, чекаючи на нічну здобич, а ще деколи зухвало зарегоче пугач, дивуючись, що весь світ, крім нього, западає в сон, а йому якраз розвиднюється й він чітко бачить рогатого жука, що вчепився за стовбур бука й солодко спить, і маленька мишка даремно намагається сховатися від нього в нірку...

З недалекого Вербіжа докочується глухе гупання бубна — хтось там із суботи на неділю справляє весілля. Розтинає темряву плач скрипки, розсипаються над землею дрібушечки цимбальних передзвонів — гомонить чиясь радість достоту так, як колись на партизанському весіллі під Лебединською горою над Пістинькою в Уторопах: світ спочинку знати не хоче, світ бореться з темрявою, моцується, щоб перебути у бадьорості цілу ніч і дочекатися вранішнього лісового щебету.

А згадки напливають одна за одною, висвітлюючи на тлі ночі знайомі обличчя, — піднімають завісу, що заслонила призабуті картини проминулого життя, й воно являється перед очима таким самим, як було колись. Уздріти його серед метушливих буднів, які заснічують пам’ять, неможливо, й тому зримо оживають вони в нічній тиші над плесом.

...Отець Чемеринський, парох уторопського приходу при церкві Святого Миколая, що за мостом над Пістинькою, нітрохи не здивувався, коли до його плебанії пізнім вечером зайшов незнайомий парубок. До капелана куреня «Гайдамаки» часто вдавалися рядові стрільці, ройові, а то й сотенний Скиба — просили в нього ритуальних послуг, коли наставала пора новачкам приймати присягу, замовляли на урочисті свята службу Божу, кликали теж відправляти панахиду над полеглими в боях партизанами, та найчастіше приходило до нього волонтерське поповнення, й отець відправляв добровольців до штабу куреня «Гайдамаки». Він упізнав колишнього гімназиста, який слухав у нього уроки Закону Божого; поява Олеся засвідчила, що курінь із своїм штабом у Завоєлах на околиці Космача щедро поповнюється стрільцями, які напливають із сіл, зайнятих після відступу німців більшовицькими військами на лівому боці Пруту.

«Перебудь у мене до світанку, — промовив отець до Олеся, — а завтра проведе тебе зв’язковий до табору сотні «Сурма» під Лебедином, і зголосишся там до сотенного Скиби...»

Сотенний здався Олесеві нетутешнім — мав він вигляд козарлюги з Дикого поля: широкоплечий, з важким вилицюватим обличчям, а опущені до підборіддя вуса з підвусниками свідчили неомильно про його степовий рід.

Проскурівський парубок Скиба служив донедавна мінометником у совєтській армії у званні сержанта. Разом із своїм взводом потрапив у німецький полон, із шталагу на Рівенщині вдалося йому з десятком колишніх червоноармійців утекти й прилучитися до Поліської Січі у дерманській діброві. Тривав ще тоді час партизанської вольниці на Волині. Повстанська армія Тараса Бульби–Боровця 1943 року зайняла Степань, Деражню, Думань і Горохів; у Камінь–Каширському партизани заволоділи будинком німецької поліції й розмістили там штаб Поліської Січі.

Німці не намагалися проникати в дрімучі поліські нетрі: партизанська республіка запанувала над просторими обширами Волинського краю... А із синєвидських пропастей, що під Парашкою, вирушив у похід на Волинь курінь Теодора Довбека, наздогнав під Радеховом очолений Романом Шухевичем–Туром батальйон «Нахтігаль», й подалися вони разом на з’єднання з Поліською Січчю. Після того як в урочищі Поневірка біля Дубна Бульба–Боровець потрапив у лабети німцям, партизани обрали командиром УПА полковника Шухевича, який прибрав собі псевдо Тарас Чупринка...

Совєтська армія наближалася до Волині. Упівська розвідка роздобула відомості, що на партизанську республіку буде кинуто тридцять п’ять тисяч до зубів озброєних військ НКВД. Перед такою силою упівці встояти не змогли б: Тарас Чупринка вирішив перемістити партизанські сили в Карпати й розташувати в Космачі військовий округ. Він наказав Повстанській армії розчленуватися на малі загони й стати на пунктах оборони перед Карпатами — від Яремчі до Чернівців — на правому березі Пруту.

Сотня Скиби «Сурма» зайняла урочище під горою Лебедин біля Утороп із зручним виходом на Місто — річищем Пістиньки через Микитинці, Ковалівку й Вербіж аж до першого гребеня гір, що, обминувши ковалівські камеральні ліси, тягнувся до княждвірського тисового бору. На цьому шляху сотня Скиби мала зупинити більшовицький наступ на Космач.

Скиба зміряв поглядом новачка, вдоволено хмикнув і сказав:

«Завтра присягнеш з новими рекрутами. А нині — он бачиш гору, то наш Лебедин, там пополудні погуляємо на весіллі: женимо Орлика із Зіркою. Я зачислив тебе до Орликового рою — можеш попроситися до нього за дружбу...»

Під Лебедином на галявині, оточеній частоколом струнких смерічок, стрільці ставили на колоди дилинні пілки, накривали їх веретами, заставляли весільний стіл полив’яними мисками, наповнювали їх куснями пахучої веприни із щойно засмаженого на вогні дика й ставили бутлі із самогоном.

Сотенний Скиба стояв оподалік стола й сторожко вдивлявся в бік уторопської церкви, що визирала з улоговини над Пістинькою трьома битими гонтом банями. Чекав на весільний кортеж, що мав вирушити з храму возовою дорогою, яка спиналася крутим схилом на Лебединську гору.

Від церкви долинув густий передзвін, що сповістив про складання молодими шлюбної присяги; сопілкарі, скрипаль і цимбаліст вийшли з галявини на крутосхил, випробовували інструменти, й із безладного хаосу звуків вихопилася враз вітальна весільна мелодія, в якій і радість нового життя, і смуток за молодою волею, любовна втіха й жаль за її неминучою проминальністю...

А вже вийшла з церкви барвиста процесія: попереду йшли князь у військовій вбері й княгиня, зав’язана шальовою хусткою, як молодиця; музика загомоніла над горами, й уторопські жінки, запрошені на партизанське весілля, послали назустріч молодій парі сповнену світлим жалем пісню: «Наша молода, як ягідочка, ой чому ж ти не тужиш, вже другий раз дівонькою не будеш...»

Олесь стояв за смерековим частоколом, скороблений незрозумілою тривогою, начебто щось лихе мало трапитися... А то, напевне, від думок, що вгризалися в Олесеву свідомість, заслоняючи його, наче бронею, від веселого гамору, що долинав до галявини з низовин; думки заводили в непроглядь реальності, яка неминуче настане після веселощів.

З весілля починається моє партизанське життя, — думав він, — а які то будуть від’їдини та попразен: чи сопілчані трелі не переміняться у плач трембіт, а хмільний трунок не стане кров’ю, й буйна весільна круговерть закінчиться танком смерті?.. Та відганяли його зневіру оптимістичні помисли: яке б смертельне весілля не закружляло над світом, все одно після нього з’явиться нове життя, яке завше народжується в болісних муках: кожна радість спершу купається в крові — і перше кохання, і новонароджене дитя, і свобода...

Весільна процесія з гамором, сміхом, співами і стріляниною врешті увірвалася на галявину. Олесь вийшов із–за смерек і стетерів від того, що побачив: за стіл на почесне місце сідали молоді, й були це — чорноока кучерява Нуся Дзіваківна й Олесів гімназійний побратим Юрко Сербин, які вже давно відтужили за своїм товаришем, замученим у Бригідках. Олесь сів навпроти них...

Нуся сполотніла, примліла й приникла голівкою до Юркового плеча, немов ховалася від привида. Та Олесь був живий–живісінький — але ж де так довго барився? Юрко з подивом, зніяковінням і винуватістю дивився на Олеся, чекаючи найнесподіванішого наслідку, та підняв келих отець Чемеринський і виголосив тост за молодих. Олесь теж підняв чарку й силувано посміхнувся до Нусі, немов хотів їй сказати: ніхто ж не винен, ніхто й правди не повинен дізнатися; й видобув нарешті Юрко із себе слова:

«Звідки ти вернувся, Олесю?»

«З того світу...»

«Там страшно?» — спробував зажартувати Юрко.

«Там темно, — відказав Олесь. — І я щасливий, що можу нині бачити вас».

Після весілля партизани сотні «Сурма» почали готуватися до походу в Ковалівський ліс, де мали зайняти оборону на лінії між Іспасом і Боднарівкою.

Зв’язкову Нусю–Зірку Скиба послав в Уторопи, де вона першого вересня з належними документами від Міського відділу народної освіти мала зголоситися до семирічної сільської школи на посаду вчительки.



Работы которые могут быть Вам интерессными effuzivnij-magmatizm-ili-vulkanizm.html

efimenko-mihail-aleksandrovich.html

efimenko-yu-i-i-dr.html

efimov-da-kogan-ve.html

efimov-evgenij-konstantinova-lyubov.html

e-find-1-mistake-in-each-of-the-jokes-and-correct-it.html

e-find-one-mistake-in-each-of-the-jokes-and-correct-it.html

efiopskaya-abissinskaya-cerkov.html

efiopsko-somalijskaya-strana.html

efir-fizicheskij-vakuum-i-protivorechiya.html

efiri-monogliceridov-i-diacetilvinnoj-kisloti-dvk-efiri-tverdie-tu-18-265-85.html

efirnaya-chakra-istoka.html

efirnaya-sila-i-golubaya-iskra.html

efirnaya-studiya.html

efirnaya-vselennaya.html

efirnie-masla-dlya-pozhilih-lyudej.html

efirnie-masla-i-endokrinnie-zhelezi.html

efirnie-masla-i-ih-primenenie.html

efirnie-masla-i-ih-primenenie-v-drevnosti.html

efirnie-masla-i-ih-svojstva.html

efirnie-masla-i-kozha.html

© domain.tld 2017. Design by Design by toptodoc.ru


Автор:

Дата:

Каталог: Образовательный документ