Розділ чотирнадцятий




Ніч перед третьою неділею червня була прохолодною, й мешканцям Торговиці добре спалося після денної спеки.

А пані Аделя й зовсім розкошувала: ліжко широке, ніхто не заважає, не сопе біля вуха, не хропе. Той Юлько з Шепаровець не тільки був нездалий до подружніх обов’язків, а ще й тягло від нього старечим потом, як від цапа, який пасеться в городі пані Бурмістрової над млинівкою, — то й прогнала його Аделя на всі чотири вітри. Слава Богу, що не встигли вони повінчатися в прелата Русина, — мала б клопоту по самі вуха, поки б дістала дозвіл на розлучення... А так живе собі, як і досі жила, без чоловіка, ніколи ж бо не прагнула сімейного затишку, іно забав з коханцями, а що їх тепер бракує, то так має бути, на все своя пора. Та для солодких споминів завше час знаходиться...

Й перед тим як заснути, згадувала пані Аделя, як колись той шалений Юлько, молодий і дужий, як вепр, змотлошив її, незайманицю, у кущах, й відтоді вона щороку відзначає ту дату як найурочистіше своє свято. Бо могло статися й таке, що якби не той ґвалт під Воскресінецькою горою, то й далі ходила б по світу непорочною девоткою, як панна Ганя.

Перед світанком сон нарешті здолав пані Аделю. І якби не прикра приключка, то, може б, їй приснилася бурхлива ніч у щецінському престижному готелі з відзігорним туристом з Кельна, який прибув відпочивати на каскади до Одеру. Й придалося тоді Аделі біблійне повчання, що наука — світло, а неуцтво — пітьма: коли б не вивчила в гімназії німецької мови, то в який спосіб могла б вона перемовлятися з коханим усю нічку?.. А може, приснилася б їй пригода з мурином, який прибув до Ченстохови помолитися до Божої Матері: ті божевільні від охоти очі, що вилущувалися з–під чорного чола, спалили її на попілець... Але навіщо так далеко шукати приємних картин для сну, коли у верболозах над Прутом біля Перерова — горіла сосна, палала, під нею я лежала, а перевізник забув чайку, й понесло її аж до Тростянки, й за одну мить розкоші мусив бідолаха тягнути ту чайку линвою назад мало не весь тиждень...

Тих пригод було в Аделі — не порахувати, однак ні одна не встигла їй приснитися цієї ночі. Як лиш почало дніти, знову загуділи літаки — певне, зірвалися з матіївського аеродрому. Щодня отак колотять вони над Містом повітря, тарганячи за собою надуті мішки, по яких, вправляючись, стріляли із зеніток артилеристи, й небо засівалося схожими на кульбабні одуванці клубками білого диму. Бавляться москалики у війну, а щоб вона нарешті впала–таки на їхні голови!

Сон, звісно, пропав, пані Аделя вже перестала вслухатися до гуркоту й стрілянини, й зі злості пригадалися їй віци, які, напевно, почула на базарі, — і як то люди не бояться вимовляти їх уголос? То Аделя хоч два розповість панні Гані, щоб свій гнів на москалів заглагоїти.

А панна Ганя, ніби відчувши Аделину охоту щось пікантне розповісти, вже виходила на середину вулички, вдивляючись у вікна сусідки, й була вона гейби чимось налякана, немов той гуркіт і стрілянина здались їй справжньою війною. Аделя теж вийшла з дому, підійшла до Гані й, нахилившись до неї, зашепотіла:

«Послухайте тільки два віци. Але не думайте про щось там своє, бо не буде вам смішно... Отже — їде поїзд зі Львова й пихтить важко: юхт–бокс, юхт–бокс, а на станції в столиці свистить: золі–і–і! Вертається з Києва до Львова, й чутно лише: шу–шу, шу–шу, а на львівській станції репетує: спічки–и–и!.. Та якщо вам не смішно, панно Ганю, то відгадайте загадку: спідниця в кльош, на ногах калош, на губах кретка, на голові беретка. Хто ж то така, не вгадаєте? Та ж совєтка — щаслива і радісна!.. Та що це з вами, Ганю, що ви навіть не вцірилися, не те щоб зареготати?.. Щось недоброго чули з політики?»

«Не знаю, добре то чи погано, — відказала зажурено панна Ганя. — Але те, що ми бачимо на небі, — то ніякі не цвіченя. Гітлєр напав на совєтів!..»

...Ті гуркіт і вибухи, схожі на постріли з карабінів, проникли крізь товщу мурів тюрми Бригідки і вдерлися вістрям смерті у вуха в’язнів, які лежали тісним покотом, мов заприсяжені кров’ю вірні побратими, на цементній долівці.

Проте кожен з них існував окремо із власним приреченням: ні один не спав, і кожен чекав своєї черги, відлічуючи приглушені гуркотом постріли. Знали вони, що це торохтить заведений у тюремному дворі трактор, й убивці стріляють у потилиці смертникам. Учорашньої ночі викликали з камери трьох — тоді у дворі заревів трактор і пролунали постріли...

Хто ж то нині перед досвітком відраховує останні секунди життя: може, дівчата із сусідньої камери? І падають на брук золотоволосі наречені, які ще не звідали радощів кохання, сімейного щастя і материнства; й ніхто скошений цвіт не зв’яже у букети, щоб востаннє втішити красою світ, і не позначаться їхні загублені життя ні могилками, ні хрестами, й не відспівають над ними отці «со святими упокой», ані родина їх не оплаче...

В’язні вловлювали слухом згуки, що повідомляли про смерть, й кожен чекав на виклик. Ось клацне замок, загримотять двері, у проймі з’явиться чорний привид у шкірянці, з кобурою на ремені й покличе когось на вихід — з камери і з життя...

Було це моторошне очікування смерті страшніше від самої екзекуції: там лише мить і — чорнота, а тут нестерпні муки страху — і як його здолати, якою думкою облегшити, якою згадкою зласкавити, якою мрією осінити...

А гуркіт вгризається свердлом у мозок, а вуха бляшаніють від пострілів, та жоден в’язень не озивається, навіть шепотом не запитує, ніхто нікого не заспокоює і не втішає, кожен заховався у свій панцер одинокості, й мозолить душу Олеся одна лише думка, незбагненна й подивом затруєна: навіщо це нищення, кому від нього стане краще жити на світі, хто збагатиться числом марно убієнних, який сенс таїть у собі ця нечувана жорстокість, в ім’я чого розпинають люд?

Й перед очима постає образ Мученика у терновому вінку, а перед хрестом, на якому його розіп’яли, стоїть на колінах скорбна мати... В цю ікону Олесь завжди вдивлявся із шанобою і страхом, коли відбувалися гімназійні реколекції в Михайлівському соборі, вдумувався в сутність образу, ніби хотів себе поставити на місце страждальців і таким чином перевірити власну відвагу й готовність до випробувань: а як би я витримав муки розп’ятого і чи встояв би перед стражданням матері, яка дивиться на скін сина і нічим не може йому допомогти?

Ця сама думка й тепер скоробила Олеся приглушеним жалем. З лику Марії проступили риси обличчя Олесевої мами: в її очах ще жевріє крихта надії на порятунок сина, та водночас огортає бездійний розпач, а ще здивування, як це її син може витримувати таку наругу, та спалахує в її очах і світло гордості, що син так мужньо витримує муки страху.

А за що? За святу ідею, за прагнення свободи, задля якої пішов відважно на смерть, як біблійні страстотерпці за віру? За незрадливість?.. Але й стражденне обличчя Мученика на хресті висвітлює той самий сакраментальний запит: за що? Чому Варавву помилували, а його розпинають на хресті? За любов?!

Й чому Ферлея в камері немає — невже він, як і Варавва, став потрібніший світові, ніж я? А може, мені краще залишитися в живих й мати можливість чинити добрі діла? Може, краще відректися від своїх переконань, чей Петро аж тричі відрікся від Христа, був прощений і його науці присвятив решту життя... Та чи простили б мені такий вчинок Нуся, Москалівна, Геродот, Тарновецький, Сербин? Але ж чому я не маю права просити помилування, адже сам Христос просив Отця, щоб чаша мук його минула, й докоряв він Отцеві за те, що покинув його в найтяжчу хвилину...

Та ніхто не буде прощений за відступництво, навіть Петро був у свій час покараний за гріх невіри й страху — наздогнала його покара в Римі. А Мученик, добре знаючи, що його чекає, не відступився від свого призначення: «Ти син Божий?» — спитав його первосвященик Кайяфа, й міг Ісус хоча б промовчати, та відказав: «Так!»

І мене питали: «Ти українець?» — і я мусив відповісти: «Так!» Це мій обов’язок, мало того — це воля Божа. Бог не дозволяє мені бути іншим, іншим став Ферлей, і на нього чекає найтяжча кара: сором!

Й для чого, зрештою, прийняв Ісус розп’яття? А для того, щоб своєю смертю створити релігію любові... Але чому гинемо ми? В ім’я чого прийняли смерть мільйони мучеників в Україні? Хіба не споневірювалися під стінкою Курбас, Підмогильний, Куліш, Зеров? Хіба не розпачали вони перед смертю: все вже пропало! Проте своєю кончиною смерть подолали — національну релігію створили, яка вічно живитиме наш народ. Й була їхня смерть початком...

Втомлений муками тяжких роздумів Олесь Шамрай заснув перед світанком і прокинувся від притишеного й утішного скрику одного із в’язнів:

«Війна!»

Це слово, що за своїм змістом означає неминуче кровопролиття, прозвучало для в’язнів, засуджених до страти, єдиною надією на порятунок, вони марили ним відтоді, як упав на них страшний вердикт. Тому водно снилися їм повальні бомбардування Міста: валяться вежі, западаються у вирви будинки й церкви, лише тюрма залишається неушкоджена. А обвідні мури з трьома рядами колючого дроту на гребені кришаться вщент, клубки червоної пилюки котяться по землі, в’язні розвалюють двері камер, кидаються на охоронців, мордують їх, розтоптують, регочуть, обнімаються й виходять на волю.

Так кожної ночі приречені на смерть втішалися у снах ілюзорною свободою: висипалися тлумами із загород на вулиці й сповіщали сонне місто про найвище благо, не задумуючись над тим, що війна приносить із собою ту саму невблаганну смерть.

«Спи, друже, — проказав розбуджений із ламкого передсвітанкового сну Олесь Шамрай до сусіда, який крізь сон вимовив спасенне слово. — То виконують кати вирок у дворі й трактор запустили, аби ми не чули пострілів та криків. А може, то летунські вправи...»

Однак уся камера вмить прокинулася, в’язні підвели голови, попіднімалися з долівки й мовчки прислухалися до гуркоту й вибухів, що зрідка проривалися крізь дзвенячий гул і з дзенькотом вдарялися у шибку тюремного віконця, заступленого дощаним кошиком.

Та враз пролунав потужний вибух, що сколихнув тюрму, — здалося в’язням, що тюремний мур насправді завалився, перемінившись у стовп рудого пилу, і втямили вони, що то не сон, а справжня бомба розірвалася десь зовсім недалеко, може, біля головної пошти. Й не встигли вони ще чітко усвідомити, що таки насправді розпочалася війна, як струсонув містом ще потужніший вибух — десь далеко, гейби на сокільницькому летовищі.

Й тоді хлопці припали до дверей, наслуховуючи, що діється в коридорах. Однак там було тихо, ніхто не відсував вічка прозурки, не повертав ключа у дверях, й не було чутно кроків вартових. В’язням стало страшно, що їх покинули замкненими, що вони загинуть живими у вогні, якщо бомба впаде на Бригідки: залізні двері заригльовані, замкнені англійськими замками — ніхто не в силі їх розламати чи виважити, всі у пастці, приречені на одночасну смерть.

Гримали у двері, кричали, та ніхто не озивався, лише гулка луна котилася порожніми коридорами.

Із сусідньої камери дівчата неугавно вистукували морзянкою, але ніщо іншого, як те, що розпочалася німецько–совєтська війна, не повідомляли. Тюрма стрясалася від гримотів і криків, наполохані вибухами бомб містяни забули, що вони цієї миті стали відповідальними за життя людей у тюрмах на Городоцькій, на Лонського й Замарстинові.

...До зубів озброєні дивізії німецького вермахту перейшли Сян. Розгромивши по всьому пограничному периметру совєтські військові застави й навально займаючи міста і села, німецька сила сунула на схід. Червона армія безладно відступала, полишаючи казарми, пости й важку зброю; останні поїзди з евакуйованими вчорашніми визволителями зникали за східним горизонтом; німецькі передові загони наближалися до Львова на вантажівках, танках, відкритих автах, мотоциклах і роверах; влади у краю не стало — залишилися тільки батальйони чекістів, які в агонії чинили жахливі розправи над населенням. Народ розбредався, розтікався, рятуючись у трущобах і позаміських лісах від озвірілих трупоїдів, залишаючи по собі моторошний слід, яких ще не бачив світ. Були то набиті трупами тюрми...

В’язні камери смертників налягали на броньовані двері, намагались виламати їх, та вони — замкнені й заригльовані — не піддавалися, хлопці з розгону вдарялися в них тілами — й намарно.

Нарешті в глибині коридорів почувся тупіт кованих підборів. Олесь припав оком до заслоненої вічком прозурки й крізь щілину побачив тлум тіней, що сунув коридором. Він дав знак товаришам, щоб затихли, може, то міський люд увірвався до тюрми, щоб їх урятувати?.. Та враз тіні розсоталися по всіх коридорах, їхні голоси долунювали вже з другого поверху, вся тюрма наповнилася дияволами в дзьобатих шапках і з карабінами напереваги...

Камера смертників затихла, й завмер Олесь біля прозурки. Чиясь спина заступила щілину, й тепер чулися тільки притишені гарчання, та й вони стихли, тіні зачаїлися, немов хижаки перед стрибком на жертву.

Тиша пружавіла, в’язні завмерли, лише кожен чув, як колотилося серце в грудях — і як воно не розірветься. Й чому ж тіні мовчать, лише денеколи забрязкотить в’язка ключів або клацне затвор карабіна.

І враз упала залізна штаба з гаків, скреготнув ключ у замку, двері відчинилися нарозтвір, тіні перемінилися в людей з озвірілими обличчями, на в’язнів націлилися карабіни, з десятка стволів вихопилось полум’я, й заторохтіла разом на всіх поверхах стрілянина.

Олесь упав перший, дияволи не переставали клацати затворами — стріляли залпами. В’язні падали, накриваючи тілами одні одних, ніхто не залишився живим — на всіх поверхах, у всій тюрмі.

Олесь задихався під вагою мертвих товаришів, його заливала кров, проте він жив. Згортав кров долонями з грудей, дошукувався рани, щоб зупинити течу, та не знаходив і врешті втямив, що на нього ллється кров із грудей побратима. Стрілянина вщухла, Олесь утратив свідомість.

...Вранці пан Геродот увімкнув свій ламповий радіоприймач і почув тривожний голос диктора, який сповіщав про початок німецько–совєтської війни.

Зітхнув і тут же втамував полегшений подих: на нього дивилася великими зляканими очима Сальомея й питала: «Що буде з нами, Корнелю?»

Геродот мовчав, і по хвилині промовила Салька:

«Одні вами розчинили, інші нами замісять. Настала пора спокути гріхів твого і мого народу...»

ЧАСТИНА ТРЕТЯ



Работы которые могут быть Вам интерессными mezhdunarodnie-standarti-iso-serii-9000-po-obespecheniyu-kachestva-i-upravleniyu-kachestvom.html

mezhdunarodnie-standarti-kachestva.html

mezhdunarodnie-standarti-kak-osnova-razvitiya-upravlenchesko-finansovogo-dela.html

mezhdunarodnie-standarti-na-sistemi-upravleniya-kachestvom-produkcii.html

mezhdunarodnie-standarti-ocenki.html

mezhdunarodnie-standarti-ocenki-mso-1-4.html

mezhdunarodnie-standarti-o-prave-na-yuridicheskuyu-pomosh.html

mezhdunarodnie-standarti-otdiha.html

mezhdunarodnie-standarti-planirovaniya-proizvodstvennih-processov-mrperp-sistemi.html

mezhdunarodnie-standarti-prav-cheloveka.html

mezhdunarodnie-standarti-prav-i-svobod-cheloveka.html

mezhdunarodnie-standarti-serii-iso-9000.html

mezhdunarodnie-standarti-sistem-menedzhmenta-razrabotannie-mezhdunarodnoj-organizaciej-po-standartizacii-iso.html

mezhdunarodnie-standarti-truda-mezhdunarodnie-normativnie-pravovie-akti-reguliruyushie-trudovie-otnosheniya.html

mezhdunarodnie-standarti-ucheta-denezhnih-potokov-i-ih-osobennosti.html

mezhdunarodnie-standarti-vnutrennego-audita.html

mezhdunarodnie-standarti-v-oblasti-kompyuternih-informacionnih-tehnologij.html

mezhdunarodnie-standarti-v-oblasti-prav-cheloveka.html

mezhdunarodnie-standarti-zashiti-inostrannih-investicij.html

mezhdunarodnie-statisticheskie-organizacii.html

mezhdunarodnie-stazhirovki-i-obuchenie.html

© domain.tld 2017. Design by Design by toptodoc.ru


Автор:

Дата:

Каталог: Образовательный документ